ДИТЯЧИ МРІЇ СКРИПАЛЬКИ

«Музика» №6, липень-серпень 2005

Як відомо, яблуко від яблуні падає недалеко, особливо в середовищі артистичному. Стосовно Мирослави Которович, цю метафору можна перефразувати приблизно так: «яблуко» молодої скрипальки, відірвавшись від іменитої батьківської крони, і, впавши на гарно оброблений грунт, набуло прекрасної форми гнучкого і розквітлого дерева. Підтвердження тому – десятирічна практика музикування під керівництвом маестро Гідона Кремера в оркестрі «Кремерата Балтика». Безперечно, мають рацію критики, які стверджують, що настав час Мирославі «на все форте» заявити про себе. Запорука неповторного і більш ніж вдалого артистичного майбутнього – чудовий цикл її авторських музичних «новел», в яких скрипалька виявила неабиякий театральний талант та блискучу фантазію. Вигаданий жанр органічно прижився на столичних підмостках. Тепер ні робота в “Кремераті”, ні викладацька діяльність у консерваторії, ні виступи в якості концертмейстера батьківського камерного ансамблю “Київські солісти” не можуть відволікти чарівну Мирославу від інструментального театру. Втілені проекти – “Скрипкові капризи”, “Сходинки”, “Роль для скрипки”, “Створення” – можна сприймати не тільки слухом, а й дивитися: і музика, і виконавці в цих дійствах мають реальні драматичні ролі. Ідея останньої концертної новели – “Намисто здитячих мрій” – своєрідна гра у дитинство, спогади про казковий звуковий простір, який жив навколо та всередині нас. Проект було презентовано в Національній філармонії у співдружності з режисером Василем Вовкуном та стилістом Вікторією Гресь. Скрипалька грала твори Леопольда Моцарта, Альфреда Шнітке, Генріха Бібера, Володимира Мартинова, Вікторії Польової та Джованні Солліми у супроводі “Київських солістів”. Після концерту з Мирославою Которович зустрівся кореспондент журналу Роман ЮСИПЕЙ..

Р.Ю. – Мирославо, думаю, що твій проект бере початок із власного минулого. Будь-ласка, розкажи про своє дитинство…
М.К.: – Зростала я в атмосфері великої любові – сімейної та оточуючих. Не знаю, чим це було викликане: можливо тим, що мій батько – Богодар Антонович Которович – відома людина, завжди багато спілкувався з колегами, учнями, які, звичайно, його дитину розбещували. Хоча мама каже, що я була дуже скромною дівчинкою, ніколи нічого не просила, бавилася наодинці. Напевне, відчувала, що любові мені вистачає і тому її не вимагала… Найяскравіше враження, пов’язане з батьком – щорічні «Нічні серенади»: цикл камерних концертів на літній естраді, які завжди дарували мені відчуття повного щастя. Пам’ятаю «Прощальну симфонію» Гайдна зі свічками. Я була хазяйкою цього дійства, могла (звичайно, не під час гри) вільно пересуватися по сцені, залу, за лаштунками. І всі квіти, які дарували батьку, сама несла додому. Все це незабутнє: теплі вечори, чудова музика, щасливі батьки, публіка, що гуляла у парку. Багато інтелігентних слухачів, постійний аншлаг. Навіть коли йшов дощ, люди не розходилися і слухали музику під парасольками.
Моя мама, арфістка Наталія Іванівна Кметь, частенько брала мене на свої вечірні спектаклі в Оперній студії консерваторії, де я самостійно шастала по залу, і одного разу під час опери «Алеко» потрапила на очі режисеру, якому на той час була потрібна маленька циганочка для масовки. Це, мабуть, мій перший вихід на велику сцену, подія для мене вкрай важлива. Я відчула себе там, як риба у воді.
Р.Ю.: – Чи була ти диво-дитиною?
М.К.: – Я не була вундеркіндом, в сім’ї виховували як нормальну дитину, ніколи не форсували моє навчання. Тато заспокоював, що я дитина «пізнього розвитку». Цю установку я отримала як факт вже в консерваторії, коли, нарешті, “взялася” за розум і почала самостійно наполегливо займатися. І зовсім не переживала, що у свій час не простояла по дванадцять годин «біля станка», як інші діти. У музичній десятирічці у мене був чудовий педагог Петро Зіновийович Бондас. Він був одним із перших учнів тата і, як я зараз розумію, дав мені дуже хорошу школу. Займалася я у нього з великим задоволенням. Він завжди міг надихнути мене через гру, «розваги» на навчання. До того ж у нашому класі була чудова вчителька з сольфеджіо. Ми створювали оркестри народних інструментів, грали на трикутниках, трещітках, брязкальцях, стукали, грюкали, співали. Все робилося непрофесійно, по-дилетанськи підходили до музики – саме це і розвинуло любов до неї. Якби нас відразу почали навчати нотній грамоті і термінології, як це існує в більшості музичних шкіл, бажання займатися цією справою зникла б у нас надовго.
Р.Ю.: – Батько займався твоїм професійним вихованням?
М.К.: – Тато завжди був колосально завантажений, і, звичайно, вдома йому хотілося відпочивати. Тому найчастіше мої спроби повчитися закінчувалися фразою: «Миросю, заради Бога, помовч, поки я вдома», - що я з задоволенням і виконувала. Щоправда був у мене в дитинстві один курйозний “урок”. Про тата у свій час зняли документальний фільм, з назвою, якщо не помиляюся, «Ділюся потаємним». Тоді-то й показали, як він зі мною займається. Цікаво, що озвучував мене “поганеньким” дитячим звучком також він. А так я і сама могла!
Коли все ж траплялося татові робити мені зауваження, він завжди отримував відповідь: “А Петро Зіновійович інакше говорив!” Авторитетом тоді для мене був лише Петро Бондас і школу дав, як зараз розумію, дуже непогану. Який був розпач, коли я дізналася, що мій Петро Зіновійович – учень тата.
А тепер все інакше. Ми з татом – тандем, і я цим пишаюся. Разом виступаємо на радіо, телебаченні. В очолюваному батьком колективі «Київські солісти» я, наважуся сказати, його помічник і права рука. Батько вражає своєю відкритістю новому, не боїться втілювати якісь відчайдушні проекти, має здібність визначити речі на перший погляд несумісні з тим, що ти бачиш. У цьому я завжди хотіла бути схожою на нього. Рада, що у мене – батьківські гени, і мене не полишає надія, що я з віком буду, як і він, залишатися молодою.
Р.Ю.: – Як ти познайомилася з Гідоном Кремером?
М.К.: – Дуже зворушливо, загалом, як і з більшістю моїх друзів. У 1996 році я приїхала складати вступні іспити до Віденської вищої школи музики (і, до речі, практично вже туди поступила, але в останній момент надала перевагу не навчанню, а сім’ї). На той час у Відні виступав Гідон Кремер, виконував цикл скрипкових сонат Бетховена з піаністкою Мартою Аргеріх. Його гра мене так схвилювала, що я побігла в антракті за куліси і розплакалася прямо в його гримерній. Зараз розумію, яким шоком і здивуванням це було для нього: на Заході звичайно свої емоції так не виявляють. Зіпсувала я йому другий відділ чи ні – він ніколи не говорив. Але те, що шалений емоційний заряд я там виплеснула – це факт. Тоді лише сказав, що скоро приїздить до Києва і запросив мене з батьками на концерт. Цього разу я вже спілкувалася з ним у нормальній обстановці, він дуже тепло до мене поставився і запропонував зіграти на конкурсі у «Кремерату Балтику» – молодіжний камерний оркестр, що тільки-но створювався. Щоправда, коли я приїхала на прослуховування, в журі сидів не Кремер, а знаменитий диригент Саулюс Сондецкіс. Я саме готувалася до випускних іспитів в консерваторії, була у хорошій формі і досить впевнено пройшла конкурс – мене запросили у групу перших скрипок. Всі оркестранти (я була серед них єдиною іноземкою) незабаром стали моїми справжніми друзями. Думаю, у кожній прибалтійській країні, куди б я не приїхала, мені будуть раді. Я познайомилася з їхньою культурою, трошки знаю їх мову, і, крім того, в мене тепер є колеги в прибалтійських консерваторіях (багато молоді, як і я, розпочали викладацьку діяльність). Прийде час, і ми почнемо обмінюватися студентами, знаннями.
Р.Ю.: – Учням передаєш власний досвід?
М.К.: – Я ще недостатньо досвідчений педагог, але відчуваю, що мене цей процес захоплює. Потрібно відкривати в музикантах індивідуальне, кожен талант не схожий на іншій. Студенти вже дорослі люди, не набагато молодші за мене. Щоправда, з кожним новим набором вони стають все молодшими, але, сподіваюся, я з ними старшою ніколи не стану… Звичайно, набагато легше показати своє бачення музики, але я майже завжди залишаю право художнього вибору за учнем. Щодо якості виконання – тут суб’єктивний підхід виключений. Якість або є, або її немає. Щоб досягти її, я перетворююся на непримиренного «помаранчевого» борця… Вважаю, тільки так можна досягти результату, і дуже жалкую, що зі мною у свій час цього не робили. Лише через «не можу» є перспектива рухатися в музиці семимильними кроками. Це стосується будь-якого віку, що показує приклад того ж Гідона. Незважаючи на його шалену популярність, і, здавалося б, досконалу бездоганність, ви не уявляєте, як він і сьогодні «вилизує» кожну ноту. Не дозволяє собі зіграти якусь невиправдану, «експериментальну», в негативному сенсі цього слова, трактовку. І нас примушує «не забувати чистити пір’ячко». Якщо хоч раз в житті дозволиш собі вийти на сцену непідготовленим чи неохайним, то не маєш права називатися музикантом. Якість – на першому місці і, якщо її немає, ти не можеш гідно презентувати музичну думку, навіть якщо вона – геніальна. Найнебезпечніше для музиканта – вважати, що ти вже все вмієш.
Р.Ю.: – І все ж, бувають у житті твоїх «підопічних» хвилини радості?
М.К.: – Звичайно, я намагаюся своїх студентів заохочувати, а не тільки знімати з них «стружку». Тут варто брати приклад з Гідона, який ставиться до «Кремерати» як до своєї родини і підтримує теплі, навіть не завжди робочі стосунки, постійно намагається дарувати людям свято. А це не так просто: треба працювати, треба придумати, треба захотіти придумати. Пам’ятаю, як в день п’ятиріччя нашого колективу, під час гастролей по Австрії, він повідомив, що відміняє всі концерти і ми їдемо на венеціанський карнавал святкувати наш день народження. Можете собі уявити: замовлені готелі, всі ресторани зарезервовані… Але Гідон якимось чином знайшов для нас прекрасний романтичний готель, і у нас були ніч, день і ніч для того, щоб поринути в карнавальну атмосферу…
Своїм учням я влаштовую концерти, проводжу внутрішні конкурси, за перемогу в яких вони можуть отримати, наприклад, акорд струн – до речі, дуже дороге задоволення для сучасного студента, як і взагалі зайняття скрипкою. Наша «конфесія», не маючи підтримки ззовні, або гине, або всі ми перетворюємося на розлючених ремісників. Ті, хто цю межу не переступає, хто не згинається перед труднощами, не йде в інші професії і продовжує жити заради мистецтва, вони заслуговують на пошану. Інтуїтивно розумієш, що повітря стає чистішим, коли ти граєш Моцарта. Але шкода, що цим повітрям з тобою дихає мало людей. Я хочу, щоб той, хто ні разу не був на класичному концерті, спробував бодай раз відвідати філармонію. Для нього це, можливо, стане одкровенням. До речі, мої постійні слухачі – не музиканти. І я щаслива, що саме мені вдалося долучити їх до прекрасного.
Р.Ю.: – В «новелах» музики у чистому вигляді тобі явно недостатньо…
М.К.: – Я вигадую ідеї. Світ, насичений ними, завжди набуває якогось потаємного смислу. Його не завжди можна розкрити буквально, але кожен на своєму рівні відчуває цю інформативну зарядженість. Я не просто граю, а передаю те, що придумала, вистраждала, що заполонило мою душу. А маски – це синонім таємниці. Вони найкраще підкреслюють потрібний образ.
Р.Ю.: – Думаю, спілкування з Вікторією Гресь тобі в цьому допомогло…
М.К.: – Років п’ять тому я вперше задумала робити музично-театральні постановки і шукала костюми, які змогли б створити потрібний візуальний ряд. Прийшла до Вікторії в офіс і розповіла, що хочу зіграти Моцарта, театралізувавши виконання, але не можу знайти потрібного сценічного вирішення. Віка, незважаючи на колосальну зайнятість, миттєво відгукнулася: їй цікаво було працювати зі скрипалькою з консерваторії (я навіть не називала свого прізвища). Через кілька днів були готові ескізи за дуже скромну платню. Відтоді ми співпрацюємо. Вона не тільки дизайнер, чудовий стиліст, але й дуже добре “бачить” людину. Коли відчуваєш, що вже завдяки її майстерності до тебе прикута загальна увага, можеш творити справжні дива.
Р.Ю.: – Яка ти насправді?
М.К.: – Концертна діяльність, театральні ідеї, сцена помітно вплинули на мою особистість, поведінку в сім’ї, з друзями, манеру одягатися. Прагну бути природною, цілісною. Тільки тоді жінка здатна випромінювати красу, мрію… Світло зберігається, якщо людина не віддаляється від свого дитинства. Дитина, що живе у мені, завжди любить людей і вони також їй цим відповідають. Вона любить допомагати і, на жаль, завжди чекає вдячності, хоча, насправді, її ніколи не варто очікувати. І якщо вона засмучується, втішає і вчить її вже доросла Мирося.

вгору